Проблеми термінології в українській історії

Проблеми термінології в українській історії
 
Іван Лисяк-Рудницький
 
Я вважаю доречним ретроспективне застосовувати сучасне національне поняття "Україна" до минулих епох у житті країни й народу, коли цей термін ще не існував або мав інше значення. Приклад України щодо цього не унікальний. Французькі історики не вагаючись включають кельтів, романських та французьких галлів в історію Франції, незважаючи на той факт, що термін "Франція" з'явився пізніше і спершу стосувався району самого Парижу — Ile de France.
Однак сумлінний дослідник повинен усвідомлювати небезпеку анахронізмів. Тому він уже зважатиме на дійсний зміст термінів у певний час та на їхню семантичну еволюцію. Наприклад, на початку ХIХ ст. офіційне вживання терміна Україна стосувалося лише Слобожанщини. Це пояснює, чому тогочасні письменники могли протиставляти Україну (Слобідсько-Українську губернію) Малоросії (Чернігівській та Полтавській губерніям, що відповідали колишній Гетьманщині). Польські джерела ХIХ ст. регулярно говорять про "Волинь, Поділля й Україну", під цією останньою розуміючи Київщину. Раніше, у XVII столітті, "Україна" означала землю, що перебувала під козацькою юрисдикцією. Тому ця назва не поширювалася на Галичину, Волинь і Закарпаття. На тих територіях термін "Україна" утвердився переважно лише протягом нинішнього століття, внаслідок сучасного національно-визвольного руху та недавніх політичних змін.
Ще одне заплутане питання, яке дуже близько зачіпає нас, полягає в тому, що стара назва українського народу — "Русь" — була привласнена російською нацією і державою. Ця термінологія має величезний вплив на спосіб мислення західних учених, що звичайно пов'язують новітню Росію із середньовічною Руссю, про яку вони говорять як про "Київську Росію". Таким чином новітню Україну позбавляють історичних підвалин, і вона, так би мовити, зависає в повітрі. Не дивно, що українці так гостро виступають проти загарбання того, що вони вважають своєю законною історичною спадщиною.
Я не думаю, що є потреба висувати перед цією аудиторією аргументи проти т.зв. "традиційної схеми російської історії". Замість витрачати час на доведення очевидного, я радше спробую розглянути практичне питання: що можна зробити, щоб виправити цю ситуацію? Це є невідкладною справою для тих із нас, що викладають українську та взагалі східноєвропейську історію у північноамериканському університетському середовищі. Мушу сказати, що українські історики, а ще більше публіцисти, під впливом зрозумілого почуття фрустрації часто реагують на цю ситуацію у спосіб, помилковий із погляду науки і водночас приречений на поразку з погляду бажаного практичного результату. Роблячи сумнівні й необгрунтовані заяви, ми тільки шкодимо своїй власній добрій справі.
До таких перебільшених заяв я зараховую теорію, що проголошує середньовічну Київську Русь лише українською і відмовляє росіянам та білорусам у будь-якій частці цієї спадщини. Логічним наслідком цього є твердження, згідно з яким у середньовічну, до монгольську добу вже існувала виразна диференціація східних слов'ян на три відмінні національні гілки (1).
Скачать весь документРазмер файла
termin.doc309 кб