Кілька спостережень над модифікаціями українського національного міфу в історіографії

Кілька спостережень над модифікаціями українського національного міфу в історіографії
 
Наталя Яковенко
Одним із головних бар'єрів на шляху раціоналізації історичної науки в
сьогоднішній Україні залишається історіографічний пропагандизм. З одного боку,
він глибоко вкорінений у навички свідомості пострадянських істориків, котрим і
досі, за влучним висловом Станіслава Кульчицького, не вдалося до кінця «зняти з
себе військову форму бійців ідеологічного фронту» (1). З іншого боку, природна
хвиля інтересу до раніше недоступних або й заборонених праць з історії України
потягла за собою масові перевидання, по-перше книг творців «національної
історії» кінця XIX - початку XX ст., по-друге - видань істориків-емігрантів,
написаних впродовж 20 - 30-х років з націоналістичних чи близьких до
націоналізму позицій. За недоступністю новішої зарубіжної, у тому числі
українознавчої, літератури (почасти через незнання мов, почасти й просто через
відсутність її у бібліотеках), саме згадані праці, як антипод радянській
історіографії, отримали наприкінці 1980 - на початку 1990-х інтелектуальний
статус «нового прочитання» історії України.
Зайве нагадувати, що обидва згадані напрями виходили з фундаментального принципу
служіння історичної науки національним потребам (2). Властивий їм погляд на
історичну науку як на свого роду «національний проект», який морально зобов'язує
дослідника пропагувати патріотичні цінності, виявився напрочуд співзвучним хвилі
ентузіазму після проголошення незалежності України. Так у доволі несподіваному
переплетенні кількох, здавалося б, взаємно несумісних інтелектуальних моделей
утвердився нині домінуючий спосіб тлумачення минулого як прецедент для
підтвердження тих чи тих достоїнств українського народу. Сказане рівною мірою
можна віднести й до наївних компіляторів, й до «перефарбованих патріотів», і
навіть до цілком поважних учених, котрі свого часу протиставляли себе
тоталітарному режимові. Достатньо яскравим прикладом такої позиції як
усвідомленого credo може слугувати промова відомого українського історика, в
минулому дисидента Ярослава Дашкевича на відкритті конференції, присвяченої
річниці Конотопської битви - кривавого зіткнення 1659 р. між московською та
козацькою арміями:
«Останнім часом усе частіше та гучніше лунають голоси, що, мовляв, історія
нікого нічому не вчить, і, взагалі, нічого ставити такі вимоги до історичної
науки. Ці нігілістичні ідеї пропагуються на Заході, а нині вони проникають і до
нас...» (3).
На думку Дашкевича, це - не що інше, як чергова замаскована спроба
«фальсифікувати історію України», проте «історія завжди була, є і буде
вчителькою життя», а приклад даної битви, зокрема, «диктує нам заповіт», про
який «не сміють забувати всі ті, що вірять у краще майбутнє української нації і
Української держави» (4).
У схематично-концептуальному плані (в сенсі поглядів на ієрархію важливості для
української історії тих або тих подій, осіб, явищ тощо) сьогоднішні українські
історики можуть бути розподілені - звичайно, дуже умовно, до чого ми ще далі
повернемось, - на послідовників двох історіографічних шкіл, сформованих
наприкінці XIX - у першій чверті XX століття «народницької» та «державницької».
І та й друга мали своїх найвиразніших представників - Михайла Грушевського
(помер 1934) та В'ячеслава Липинського (помер 1931) (5). І та й друга нині
переживають свою другу весну в Україні. "Однак пальма першості, поза сумнівом,
належить творам Грушевського - нині метафоричного «батька» нової української
науки.
Скачать весь документРазмер файла
history.doc76 кб