Санскрит вливляється у очі України

САНСКРИТ ВДИВЛЯЄТЬСЯ У МАТЕРИНСЬКІ ОЧІ УКРАЇНИ…
 
Нещодавно на полицях магазинів з’явилася незвичайна книжка львівського вченого
Василя КОБИЛЮХА “Українські козацькі назви у санскриті”.
Її небезпідставно благословили “у світ” такі відомі в Україні культурно-політичні діячі, як народний депутат, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка Павло МОВЧАН, генерал-майор, професор Володимир МУЛЯВА, гетьман Українського реєстрового козацтва Анатолій ШЕВЧЕНКО…
Дана монографія разом з іншими працями В. Кобилюха, як слушно зауважив один із
авторів передмови, “дає свою відповідь на питання митрополита Іларіона (Івана
Огієнка): “…Що таке сама українська мова взагалі, як вона постала?..”
 
Ця книжка потребує неупередженого й щирого читача, який невідомі йому досі
дивовижні пласти історії рідного народу не назве зневажливо фантастикою, а
спробує разом із автором збагнути їх та осмислити. І якщо читач, до того ж,
хворий “українством”, то в цій монографії відкриє скарби небачені, які
відкопував для себе та для того ж читача переважно у вихідні, в часи відпустки
та безсонними ночами Василь Кобилюх — лікар-терапевт за фахом, він же — філолог,
він же, за самоосвітою, — історик та санскритолог.
Зайнявшись усерйоз вивченням спорідненості української мови й “досконало
обробленої”, “культурної”, “священної, даної Богом”, як говорили про санскрит
самі індуси, писемної мови давнини, Василь Олексійович підготував та опублікував
у періодичних виданнях низку досліджень, які принесли йому заслужене визнання й
пошану в ученому світі. Його монографії “Гуцульщина в праісторії та санскриті”,
“Українські козацькі назви у санскриті”, “Сімдесят одна назва нашої землі у
санскриті”, “Астральні знаки Праукраїни”, ”Слово про мову. Санскрит — архів
Оріани” та ряд інших у країні, яка шанує свою історію, піклується про розвиток
своєї культури, давним-давно були б зараховані досліднику як солідна докторська
дисертація…
…Він настільки захоплений своїми щоденними відкриттями, настільки задивлений у
нашу праісторію світу й України, що його розповіді слухаєш, не зауважуючи часу.
От зараз ми начеб відхилилися від основної нитки розмови, бо зайшлося про
льодовики. Пан Василь так аргументовано й мальовничо оповідає й про них, мовби й
сам був очевидцем лиха, що насувалося на наші краї, мовби сам бачив у первісному
стані той клаптик суші, якого льоди не зачепили, — так званий Руський острів,
частинку нинішнього Карпатського кряжу, населення з якого не емігрувало в інші
краї виключно завдяки тому, що льодовик до нього не дістався (згадайте
гуцульське замилування світовими праведниками-рахманами (брахманами?), яким
щороку, вкидаючи в річку шкарлупу від свячених яєць та писанки, передаємо
вістку, що до нас прийшло найбільше свято річного циклу — Великдень).
А й справді, звідки це все взялося? Не посилає ж народ (причому —століттями!) ні
великодніх, ні різдвяних вітань Дюймовочці чи ельфам, Вернигорі чи Прудивусу,
Котигорошку чи пану Коцькому… А ось рахманам посилає. Як знак пам’яті, як знак
вдячності за щось дуже важливе, чим колись прислужилися ті незнані, кришталево
чесні люди нашій землі. Без сумніву, щось пов’язувало в далекому минулому
гуцулів і рахманів-праведників…
А послухавши тлумачення паном Василем первісних значень слова “білий”, якось
інакше, ніж досі, з відчуттям доторку до ще однієї нерозгаданої таємниці
сприймаєш словосполучення “Червона Русь”, “Біла Русь”. А й справді: чому
Галичину ще ніби й донедавна величали “Червоною Руссю?” Чому — “червоною”? І
чому мені дуже подобається саме таке ймення мого краю?
 
“Бо в тім санскриті кожне
слово, мов дитя,
Шукає материнські очі України …”
 
Скачать весь документРазмер файла
sanskrit.doc93 кб