Історію треба не переписувати, її треба писати з чистого листа

 
Історію треба не переписувати, її треба писати з чистого листа
 
Ант.
 
... хотів би викласти історію одного роду, який не тільки долучився до
української культури, але і збагатив цю культуру, і виховав справжніх
українських партіотів. Мова піде про...
 
Кожного разу при згадці про те, що "в Україні переписують історію",
з'являється якесь неприємне відчуття, немов те "переписування" – це якесь
неподобство, ідеологічна диверсія, яку творять запроданці від історії під
покровом ночі. І слово ж старанно добране – не "пишуть" чи "дописують", і
не "трактують", а саме "переписують" – і одразу виникають питання: навіщо
переписують, з якою метою? Щоправда, слова і раніше вміли добирати – от,
наприклад, пригадую ще за радянських часів, коли подавали інформацію про
перемогу патріотичних сил в Західній Україні слів також добирали – а що
робити, перемогли, але ж як про це напишеш в радянській, комуністичній
газеті – а інших тоді й небуло, – що "в Західній Україні на виборах
перемогли патріотичні сили". Так от, і винаходили розумні голови десь там
в обкомі формули, що дозволяли одночасно і інформацію подати, і сумнів
посіяти про перемогу, щось таке на кшалт: "Обєспєчів сєбє побєду в
Западной Украинє, на виборах побєділа..." – ну і далі за змістом. Ну що
сказати, були в апараті люди, що вміли слово сказати так, що начебто і не
збрехали, і від лінії партії не відхилились. Щоправда, іноді вже краще б
було, якби збрехали або промовчали.
 
До чого я про це все. А до того, що такі самі – а можливо що й ті самі –
"спєци" і історію нашу писали так, що наче і не брехали, але й правди не
говорили. І виходило в їх історії наче все вірно – і дати, і назви без
помилок, але не по справжньому – відповідно до формули "обєспєчів сєбє
побєду...". І треба сказати, що в окремих випадках бувало ще й непогано,
що з "обєспєчів побєду" починали, бо іноді так замовчували, що виходило з
такої історії, що не було ні подій, ні людей – взагалі нічого небуло.
"Ідєологи" одним словом.
 
А звернувся я до цієї теми ось з якої нагоди – вже й не знаю в який
наступний раз виникла в мене невеличка суперечка із знайомими, які
притримуються проросійських (чи може новоросійських – якось не дуже їх
відрізняю) поглядів на історію України взагалі, і на історію Південної
України зокрема, – так би мовити такими, що стоять на позиції "вєлікой
нєдєлімой страни" імені нашої східної сусідки. Та хай їм, якби тільки
стояли на "вєлікой і нєдєлімой", але як вже вкотре виявилось, в їх
інтерпретації історії виходить, що українцям в цій історії місце якщо і
знаходилось, то виключно для того, щоб славити "єдіную і нєдєлімую" і
мріяти про те, як би поскоріше "відмитись" від українства і долучитись до
"вєлікой культури".
 
Також пригадав ще одну цікаву дискусію – вже на сторінках НП, – де одним з
захисників "вєлікой нєдєлімой страни" і не менш "вєлікой культури" була
висловлена думка про те, що он, бач, російська культура, і євреїв
асимілювала, і німців, і інші культури таким відзначались, але тільки не
українська.
 
Так от, в контексті всього вищенаведеного, хотів би викласти історію
одного роду, який не тільки долучився до української культури, але і
збагатив цю культуру, і виховав справжніх українських партіотів. Мова піде
про славний грецький – а надалі побачимо, що також і український – рід
Аркасів.
Скачать весь документРазмер файла
istorik.doc30.5 кб