Діячі української культури - жертви більшовицького терору (1920-1940)

ДІЯЧІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ — ЖЕРТВИ БІЛЬШОВИЦЬКОГО ТЕРОРУ
(1920-1940)
Віктор Петров
Большевизм і інтеліґенція.
Пролетаріят покликаний заступити інтеліґенцію.
Схема знищення української інтеліґенції.
Про судові процеси.
Євген Плужник.
Дмитро Фальківський.
Григорій Косинка.
Микола Хвильовий.
Ліквідація літературних організацій.
Вапліте. Ланка-Марс.
"Нова ґенерація".
Неоклясики.
Микола Зеров.
Михайло Драй-Хмара.
“Західня Україна”.
Партійці.
"Семидесятники".
Уніфіковані.
 
Сергій Білокінь
ДОВКОЛА ТАЄМНИЦІ
Улітку 1949 року українські еміграційні газети, що виходили в Західній Європі, облетіла приголомшлива звістка-оголошення:
"РОЗШУК.
Прохаємо всіх, хто знав би що-небудь про долю відомого вченого проф. д-ра Віктора Петрова, повідомити листовно Редакцію нашого часопису.
 
Проф. В. Петров вийшов дня 18 квітня 1949 року1 в год. 19.30 зі свого мешкання при вул. Файлічштрассе 12.11 в Мюнхені – до поїзду на Мітенвальд. В таборі Мітенвальд, куди він вибирався, його немає".2
Ця звістка збентежила українську громаду, оскільки професор Віктор Платонович Петров (псевдоніми Віктор Бер і В. Домонтович) був особою загальновідомою й шанованою як енциклопедично освічений гуманітарій, що легко й багато писав з філософії, філології, передісторії, етнографії, а час від часу друкував цікаву модерну прозу. Особливого ореолу надавало вченому й письменникові його минуле, адже всі знали, що в Києві у двадцяті роки В. Петров займав показне місце в Українській Академії наук, де редагував журнал "Етнографічний вісник", багато літ приятелював з Миколою Зеровим та іншими неокласиками і в Києві ж таки (а еміграція це цінувала) видав низку ґрунтовних праць про Сковороду й Пантелеймона Куліша.
Коли неповернення Петрова з двотижневої великодньої відпустки стало доконаним фактом, провід Наукового товариства ім. Шевченка та Українського вільного університету звернувся до німецької та американської окупаційної влади, а також до Центрального представництва української еміграції (ЦПУЕ), прохаючи про пошуки по таборах переміщених осіб.3 За справу взявся зокрема голова ресорту внутрішніх справ ВО УНР Рябишенко. Оскільки він скоро по тому сам помер, все безнадійно зависло.4 Одне слово, невдовзі стало ясно, що довге вижидання й хаотичні розшуки призвели до виразного нульового результату. Запанувала думка, що серед живих Віктора Петрова немає. Паризький журнал "Україна", – його зразково редагував дослідник Мазепи й Орлика Ілько Борщак, почав друкувати різні біографічні матеріали, зокрема спогади про нього.
Перший написав такі спогади, написав з властивою йому легкістю й блиском, – Юрій Шерех, ще один приятель Петрова, якого ми знаємо тепер як академіка Юрія Шевельова. Оцінки, які він дав тоді своєму нещасливому колезі, були щонайкращі:
"/.../ він стояв незмірно вище від більшости еміґрації своєю культурою і самою площиною свого мислення, завжди спрямованого на синтезу, на широкі узагальнення, а не на щоденну гру амбіцій і взаємопідкопувань /.../".5
Скачать весь документРазмер файла
diyachi.doc327 кб