Русь-руський народ у другій половині ХIII-ХVII

РУСЬ-МАЛА
РУСЬ-РУСЬКИЙ НАРОД У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХIII-ХVII СТ.
Петро ТОЛОЧКО
Впродовж другої половини XIII — XVII ст. визначилася поземельна географічна
структура колишнього територіального ядра Київської Русі: Волинь, Поділля,
Червона Русь (Галичина), Сіверія, Запорожжя, Полісся, Україна. Політично ці
землі увійшли до складу Литви і Польщі як окремі напівавтономні князівства —
Київське, Чернігово-Сіверське, Галицько-Волинське. Пізніше вони були
трансформовані у воєводства — Руське, Брацлавське, Київське, Чернігівське— і
централізовані в політичній системі Речі Посполитої. У часи
національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, а потім
Гетьманщини виникла власна політико-адміністративна структура козацької держави
— полкова, яка в силу історичних обставин співіснувала із структурами Польщі та
Росії.
 
Незважаючи на мозаїчну строкатість картини історичного розвитку земель Південної
Русі другої половини XIII—XVII ст., в його основі лежали певні стабільні
структуротворчі засади, успадковані від Київської Русі. Серед них, насамперед,
уявлення про територіальну цілісність країни, яке не зникало за умов фактичного
розчленування її між сильними сусідами. Характерно, що це уявлення
усвідомлювалось не лише власною інтелектуальною елітою, зокрема козацькою
старшиною, а й правителями, сусідніх держав. Другим важливим, можливо, навіть
головним чинником інтеграційних процесів почуття етнічної єдності народу, який
усвідомлював себе правонаступником києворуської історичної спадщини і,
незважаючи на всі випробування долі, зберіг власну назву і назву своєї країни —
Русь.
 
Отже, у цій статті головна увага буде зосереджена не на доведенні очевидного
історичного явища — збереження давньої етнічної назви в межах колишньої
Південної Русі в другій половині XIII—XVII ст., а на дослідженні його місця і
ролі в процесі національного і політичного відродження, аналізі вживання терміну
«Русь» стосовно країни, народу, віри, мови, а також еволюції його значення і
певної модифікації форми, тобто дослідимо появу і побутування терміну «Мала
Русь», або «Мала Росія».
 
Розпочнемо із з'ясування ситуації, що мала місце в перші століття після розгрому
Київської Русі монголо-татарами. Аналіз нечисленних літописних повідомлень
свідчить, що в цей час стабільним залишалося уявлення про територіальну і навіть
адміністративно-політичну цілісність Південної Русі. У 1249 р. ярлик на
володіння Києвом і підвладною йому землею одержав у Золотій Орді князь Олександр
Ярославович Невський. «Сартак Батеевич, царь Татарскій даде Кіевь й Рускую землю
Александру Ярославичу Кіевскому» (1). У Лаврентієвському літописі говориться, що
Олександр отримав в уділ «всю Русьскую землю» (2), щоправда, без уточнення
територіального змісту цього поняття. Наступного року до ставки татарських ханів
прибув Данило Романович. Із детального опису цих відвідин Галицько-Волинським
літописом довідуємося, що для сучасників Данило виступав не просто
галицько-волинським князем, а володарем «Руської землі». «Данилови Романовичю
князю бывшу велику, обладавшу Рускою землею, Києвом й Володимером й Галичем».
Бідкаючись про поневіряння князя в ханській ставці, літописець зауважив: «О злая
честь Татарская! Его ж отець бе царь в Рускои земли» (3). В обох випадках
йдеться, очевидно, про Південну Русь із землями Київською, Чернігівською,
Волинською і Галицькою.
Скачать весь документРазмер файла
rus.doc119 кб