Мазепинці, малороси, хохли: українці в етнічній ієрархії Російської імперії

Мазепинці, малороси, хохли: українці в етнічній ієрархії Російської імперії
Андреас Каппелер
Історики часто схильні розглядати історію власної нації як поодинокий випадок.
Нечасто вони вдаються до порівнянь або належним чином враховують широкий
контекст поліетнічної імперії. Це можна сказати і про дослідження з історії
українців у російській і радянській державі. У цій статті я спробую визначити
загальні принципи і структури Російської імперії і з'ясувати місце українців у
рамках «етнічної анархії».
 
У Російській імперії, як і в інших багатонаціональних державах, до новітньої
епохи такі етнічні чинники, як мова, культура і, як правило, навіть релігія
відігравали підрядну роль (1). Найважливішими елементами легітимації й
ор­ганізації були государ і династії, становий порядок суспільства та імперська
ідея. Лояльність щодо государя й імперії і станова приналежність мали більше
значен­ня, ніж приналежність до етнічної або конфесійної групи.
 
Проте з погляду імперського центру більше сотні етнічних груп царської імперії,
зафіксованих переписом 1897 року, не мали рівних прав. Вони були ви­будовані за
ієрархією, що відігравала велику роль у царській політиці.
 
Я розрізняю три ієрархії. Критерієм однієї є політична лояльність, другої —
станово-соціальні чинники, третя вибудовувалася за культурними критеріями,
такими як релігія, життєвий устрій та мова. Всі три ієрархії впливали одна на
од­ну. Вони не були статичні і змінювалися протягом сторіч. Змінювалося як
стано­вище окремих етнічних груп у цих ієрархіях, так і реальне значення самих
ієрархічних структур. Ця модель трьох ієрархій не дає конкретної, певної
карти­ни, а має ідеально-типовий характер. Мабуть, її можна було б застосувати
для вивчення інших багатонаціональних держав, наприклад, імперії Габсбургів або
Османської імперії.
Ієрархія за політичною ознакою
Лояльність підданих щодо держави та правлячої династії — головний стри­жень
Російської імперії. Безпека влади і соціально-політична стабільність були
пріоритетами для центру. Тому лояльність неросійського населення околиць ма­ла
для нього першочергове значення. З погляду царського уряду становище ет­носів у
неофіційній ієрархії залежало від ступеня їхньої лояльності (дійсної або
гаданої). Так, наприклад, більшість кочівників, а пізніше поляків і євреїв
вважа­лися ненадійними підданими, у той час як до прибалтійських німців, фінів
та вірменів до середини XIX століття ставилися як до вірних слуг царя.
У XVII столітті українці сприймалися імперським центром як ненадійні коза­ки
(черкеси). Козаки, принаймні певна їх частина, були пов'язані зі степом і то­му
вважалися бунтівниками й потенційними зрадниками, як і калмики, кримські татари
та інші кочівники2. Часті коливання Богдана Хмельницького і його послідовників у
політичній орієнтації між Росією, Річчю Посполитою, Кримським ханством і
Османською імперією лише посилювали таку недовіру. Починаючи з XVIII століття
центр вважав щонайменше частину українців нело­яльними сепаратистами,
мазепинцями.
Скачать весь документРазмер файла
ukr.doc159 кб