Етнополітична термінологія XIV-XVI

ЕТНОПОЛІТИЧНА ТЕРМІНОЛОГІЯ XIV-XVI СТ.
(З КНИГИ “УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ ТА ЛИТВОЮ”)
Олена Русина
Як уже відзначалося, впродовж XIV-XVI ст. населення українських земель вважало
себе “руським” (“руссю”, “русинами”), а самий термін “Русь”, остаточно втративши
своє первинне, вузьке значення, виступав як назва всього східнослов’янського
ареалу. Втім, складні політичні та етнокультурні процеси окресленого періоду не
могли не позначитись на цілісності цього поняття, в межах якого стали виділяти
“Малу”, “Велику”, “Червону”, “Білу” й “Чорну” Русь.
 
“Малоросійська” традиція є найдавнішою на теренах України. Її започаткували
галицько-волинські князі, ініціювавши створення власної митрополії в межах
колишньої загальноруської (близько 1303 р.). цей феномен був осмислений
візантійськими ієрархами як виділення зі складу “Великої Русі” (у грецькій
огласовці – Росії), що охоплювала 19 єпархій, “Малої Русі”, в складі галицької,
холмської, перемишльської, володимиро-волинської, луцької та туровської
єпископій (тобто Галичини, Волині й Турово-Пінщини). Попри всю ефемерність цього
новотвору, запроваджена греками термінологія прижилась на місцевому ґрунті,
потрапивши й до світської титулатури: останній галицько-волинський володар
Юрій-Болеслав II у 30-х рр. XIV ст. іменував себе "князем усієї Малої Русі";
"королем Ляхії та Малої Русі" називали польського короля Казимира, котрий
поширив свій політичний контроль на значну частку володінь Юрія-Болеслава.
У церковному вжитку межі "Малої Русі" як поняття не залишали­ся сталими,
оскільки ця назва поширилась і на створену близько 1317 р. литовську митрополію
з центром у Новогрудку. Тож, як бачи­мо, здійснений у XIV ст. термінологічний
поділ Русі мав не етнічне, а церковно-політичне підґрунтя. Якщо ж зважати на те,
що константи­нопольські патріархи то ототожнювали "Малу Русь" із Волинню, то
відносили до неї Київ і Смоленськ, стає зрозумілим, що, запроваджуючи цей термін
до широкого обігу, вони далеко не завжди орієнту­вались у тогочасних
географічних реаліях.
 
До останніх слід, очевидно, віднести поділ руських земель на "верхні" та
"нижні", відомий ще за давньоруської доби (зокрема, в Іпатіївському літописі
"верхньоземськими" названі Новгород, Смоленськ і брянський Карачов). Так,
автором антикатолицького твору, написано­го на замовлення сербського воєводи
Стефана Якшича у 1511 р., був Василь Никольський "от Долнєє Руси" — очевидно,
писар литовсь­кої великокняжої канцелярії того ж імені, уродженець Чернігівщини,
котрий у 1508 р. в почті князів Глинських виїхав до Росії. Як "Понизовьє"
згадується Наддніпрянщина в безмитному листі Сигізмунда-Августа (1558 р.).
Наприкінці XVI ст. "Нижньою Руссю" називав Подніпров’я київський бискуп
И.Верещинський. Цей же термін фігурує в подорожніх нотатках Амброджіо Контаріні
(1474 р.); щоправда, за твердженням венеціанця, Київ був розташований поза
межами "Нижньої Русі", до якої він зараховував, зокрема, бачені ним Луцьк,
Житомир і Білгород. Зазначений факт, як і деякі інші середньовічні уявлення про
географію українських земель, ще не знайшов свого пояс­нення. Однак цілком
очевидно, що архаїчний поділ східнослов’янських земель на “верхні” та “нижні”
обумовлювався їхніми просторовими ха­рактеристиками, а не етнографічною
забарвленістю.
Скачать весь документРазмер файла
etno.doc164 кб